ХІІ. СЕМІОТИКА. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ  

ХІІ. СЕМІОТИКА. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

ХІІ.1. Основні терміни і поняття семіотики. Знак.У визначенні знака за основу здебільшого беруть відомий з давніх часів

„заміщувальний” принцип: aliquid stat pro aliquo, а мовний знак визначають як відношення звукового або графічного вираження до позначуваного предмета. Знаки тим самим наче заміщають сутності, явища і речі,

дозволяючи людям обмінюватися інформацією (пор.: [Бюлер 1993:38-50; Лотман 2000:9; Моррис 1983:37-89; Степанов 1997:19-171; Кеу 1976]). В іншому разі людство, очевидно, уподібнилося би ученим з відомого твору Дж.Свіфта, що замінив слова речами, а згодом важко переміщався містом: коли необхідно було назвати який-небудь предмет, вони просто на нього вказували. Такий фантасмагоричний вид спілкування не тільки важкий, але

й практично неможливий. Навіть в остенсивному визначенні, яке використовують під час спілкування з людьми, що розмовляють незрозумілою мовою, вказівка на предмет супроводжується переважно вимовою слова, що позначає цей предмет. Відмовившись від використання знаків, людство перетворилось би справді в учених з острова Лапута.

„Людська цивілізація неможлива без знаків і знакових систем, людський розум не можна відділити від функціонування знаків” [Моррис 1983:37-38].

Їх вивченням займається семіотика, наука про знакові системи: синтактиці належить відношення між знаками, прагматиці – відношення знаків до інтерпретатора, семантиці – відношення знаків до об’єктів.

За Ч.С.Пірсом, розрізняють, як правило, три типи знаків: ікону (іконічний знак), індекс (індексальний знак) і символ. Ікона позначає об’єкт за аналогією: наприклад, проведена грифелем риска репрезентує

геометричну лінію. Індекс відсилає до об’єкта внаслідок наявного з цим об’єктом зв’язку: наприклад, дим виступає індексом пожежі, а відбиток ноги, знайдений Робінзоном Крузо, – індексом того, що на його острові існує, крім нього самого, інша людина. Символ визначається конвенційно безвідносно щодо мотивації, що зумовила його вибір: наприклад, слова природної мови є символи [Пирс 2000, 1:222; 2:87-92, 93-97; пор. [Моррис

1983:57-58; Якобсон 1983:103-104]). До індексальних знаків належать,

очевидно, тільки дейктичні слова типу вказівних і присвійних займенників.

Власне-мовними знаками в такій типології можуть бути тільки символи, частково індекси, а будь-який знак, чи то ікона, індекс або символ, виявляється детермінованим об’єктом, на який вказує цей знак. У визначенні знака Ч.С.Пірс ґрунтується в основному на „заміщувальному” принципі, а основну функцію знака бачить у репрезентації. Знаком, за

Ч.С.Пірсом, є „що завгодно, що визначає щось інше (свій інтерпретант) як таке, що відсилає до об’єкта, до якого так само відсилає воно само” [Пирс 2000, 2:93]. В такому визначенні знакпов’язується переважно з референтною теорією значення, що набула розвитку в межах так званого

„семантичного трикутника” з вершинами у вигляді імені, поняття і реалії.


СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

В плані номінації мовний знак позначає предмет через посередництво поняття. Постаючи введеною в науковий обіг Орденом і Річардсом (1923 р.), тріада „слово – поняття – річ” уперше була зінтерпретована Аристотелем. У термінах Г.Фреге між елементами семантичного трикутника встановлюються такі відношення: 1) відношення імені до реалії: знак позначає предмет (значення знака); 2) відношення імені до поняття: знак виражає смисл (смисл знака); 3) відношення поняття до реалії: смисл знака програмує значення [Фреге 2000:489]; пор. також: [Степанов 1997:92-100]). За К.Бюлером, „...щось стоїть замість чогось” (пор.: [Бюлер 1993]), а за Л.Вітгенштейном, „ім’я позначає об’єкт, а об’єкт

– його значення” [Витгенштейн 1994:12, 80], „…знаком позначається і виражається певний „шматок дійсності”, вичленувані факти і події” [Уфимцева 1990:167].

Ставши на позиції „семантичного трикутника”, семантика попадає в залежність. По-перше, значення знака зводиться до референції, а семантичний аналіз – до вивчення відношень між мовою й іншими реаліями. Тим самим наче переінакшуються відношення між значенням і позначенням: насправді ж, підкреслює Ф.Растьє, мовному знаку не притаманне значення, тому що позначає об’єкт, а може позначати об’єкт, тому що йому притаманне значення у відповідній мовній системі [Растье 2001:23].

По-друге, знак береться ізольовано, оскільки набуває значення, окрім інших знаків (шляхом співвіднесення з об’єктом). Між іншим, окремо взятий знак сам по собі не існує, а завжди входить (пор. довільний характер знака в концепції Ф. де Соссюра – не в сенсі свободи вибору означального, а в сенсі вибору означального, тобто відсутності природного зв’язку означального з означувальним) до складу висловлення. При цьому

його значення, не виступаючи раз і назавжди остаточно визначеним, залежить від різнобічних відношень з іншими знаками всередині досліджуваної мовної послідовності. За винятком найпростіших випадків, знак визначається на тлі контексту, у функції якого постає хоча б синтагма: наприклад, слово „склад” по-різному усвідомлюється у сполуках

„продуктовий склад”, „артилерійський склад” або „склад слова”. За відсутності достатнього мовного контексту – наприклад, в еліптичних

висловах – функцію інтерпретанта бере на себе прагматичне оточення. К.Бюлер наводить такий приклад: коли неговіркий відвідувач кав’ярні говорить офіціанту „einen schwarzen” або „schwarz” – чорна [кава], а потім додає „ohne” – без [цукру], офіціант, звичайно ж, усвідомлює, що мова йде про чашку кави, а не про що-небудь інше [Бюлер 1993:141-144]. Компенсувати опущені елементи дозволяє комунікативна ситуація hic et

nunc, а гранично – соціальні конвенції (йоха), за якими чорним у кав’ярні може бути тільки кава, а каву здебільшого подають з цукром або без цукру.

Як тільки відмовитися від екстенсійного тлумачення знака, як надзвичайно важливим стає відношення знака до інших знаків. На відміну від атомістичної теорії Пірса, Ф. де Соссюр трактує знак не ізольовано, а за


А.П.ЗАГНІТКО

відношенням до інших знаків. За Ф. де Сосcюром, знак сам по собі значення не має, а набуває його в системі щодо інших знаків даної системи. Іншими словами, знаки пояснюються через знаки: зміст знака витлумачується не на основі відношення із заміщуваним його об’єктом, а шляхом його співвіднесення з іншими знаками. Визначення мовного знака є при цьому винятково диференційним: оскільки мова трактується як

„система суто значущостей”, у якій „немає нічого, крім різниці”, знак визначається не позитивно – своїм змістом, а негативно – відношенням до

інших знаків тієї самої системи [Соссюр 1977:144,152, 149].

Окрім значення, слово набуває значущості (vaieur). Щоб встановити значущість, недостатньо констатувати, що слово позначає поняття, про яке свідчить лексичне значення, слід також зіставити його з іншими словами. Ф. де Соссюр наводить приклад. Французьке слово «mouto» може

збігатися за значенням з англійським словом «sheep», але мати при цьому іншу значущість, тому що про приготовлений і поданий на стіл шматок м’яса англійці скажуть «mutton», а не «sheep». Різниця значущості фр.

«mutton» й англ. «sheep» полягає в тому, що в англійській мові поряд з

«sheep» є інше слово, якого немає у французькій мові [Соссюр 1977:148].

За рядом пунктів така позиція відходить від атомістичної, а водночас і від екстенсійного тлумачення знака, на якому ґрунтується властивий

логічному позитивізму об’єктивізм. Відмова від референтної теорії значення має принципове значення для семантики тексту, що особливо очевидним постає за умови, коли інтерпретатора цікавить, за Г.Фреге, не значення, а сам спосіб програмування співвідношення значення і смислу. В цьому разі зміст знака визначається не щодо об’єкта, а щодо тексту, жанру, стилю, літературної норми тощо.

З будь-яким знаком у свідомості асоціюється, звичайно, певний прототип у вигляді можливих його вживань (пор. [Филлмор 1983:51; Степанов 1997:9]), але релевантним виявляється тільки таке вживання, яке знак набуває безпосередньо в контексті і навіть в інтертексті. Специфіка багатомірних знакових відношень особливо очевидна на прикладі індивідуальних асоціативних зв’язків. Так, специфічне самозаглиблення і спостереження за цвинтарем як своєрідним виміром співвиявлюваного

життя постає в ідіолекті Б.Лепкого одним з найбільш часто розігруваних образів смерті і співіснування життя і смерті. Зв’язок життя з цвинтарем виявляється не тільки в тому, що персонажі спостерігають за ним з вікна своєї оселі, але й в тому, що „істоти” цвинтаря співіснують в „реальній” дійсності і впливають на самопочуття, самопізнання і самовияв персонажів, сприяють самодостатності останніх, і смерть персонажів

осмислюється не як перехід в інший простір, а як співіснування, опосередковане окремим виміром доби; більше того, багато ключових слів тематичного комплексу виявляються пов’язаними з топіком смерті, тому що містять такі специфічні її ознаки, як /застивання/, /оніміння/,

/омертвіння/, /темрява/, /жах/ та ін.


СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

Відмовившись від атомістичного тлумачення знака, не можна не відмовитися і від принципу композиційності, за яким значення цілого висловлення складається зі значень складників. Ціле не дорівнює, а є більшим від суми частин. Л.В.Щерба наголошував, що в сполученні слів у реченні складання дає „не суму смислів, а нові смисли”. І навіть у відносно вільних словосполученнях, акцентує Ю.Д.Апресян, „значення цілого словосполучення ... не завжди складається зі значень слів, що його утворюють, за простим законом зведення суми” [Апресян 1995, 1:7, 79]. Це правильно для тексту, смисл якого утворюється не шляхом простого

„складання”, а шляхом швидше „множення” усіх сукупних значень. У русі за колом від частини до цілого і в зворотному напрямі глобальний смисл переважає при цьому над локальним (пор.: [Растье 2001:14, 285]), а інтерпретація спрямовується від цілого до частини.

Отже, для інтерпретації тексту насамперед має значення: 1) на відміну від логічного обчислення, в якому знак повинен бути ідентичним самому собі протягом всього обчислення, мовний знак залежить від вживання, що набуває в контексті, і щодо нього є незастосовним, очевидно, принцип підстановки: eadem sunt, quae sibi mutuo substitui possunt salva veritate. Не постаючи раз і назавжди визначеним, значення знака виводиться безпосередньо під час інтерпретації; 2) замість відношення до об’єкта знак

набуває значення відносно системи, в межах якої здійснюється його ідентифікація й інтерпретація. При цьому знак постає завжди членом протиставлення, а його значення визначається диференційно – щодо інших знаків певної системи; 3) знак не втрачає зв’язку з дійсністю, але референція до об’єктів дійсності опосередковується відповідною знаковою системою, а семіозис регламентується соціальною практикою.

ХІІ.2. Екстенсіонал й інтенсіонал: спільне і відмінне.Під екстенсіоналом здебільшого мають на увазі зміст мовного виразу, що встановлюють – на відміну від інтенсіонала – з опертям на суто зовнішній контекст. Наприклад, щоб встановити, що означає прикметник „кислий”, орієнтуються на об’єкти, яким притаманні ці специфічні властивості – лимон, оцет, квашена капуста або перекисле вино. Значення в цьому разі пізнається за референцією, а значення зведене до необхідності позначати

за відповідною тезою: „...позначення у всіх своїх виявах є первинним щодо значення” (Шухардт; цит. за: [Арутюнова 1998:24]).

Логіка і філософія мови віддавна займаються екстенсійним аналізом значення. В екстенсійному визначенні аналіз змісту мовних виразів підпорядкований фактично вивченню відношень між цими вираженнями й іншими реаліями, а основне завдання обмежується ідентифікацєю

референта – „станів, процесів і об’єктів зовнішнього світу” (пор.: [Бирвиш

1981:194-197; Даммит 1987:152; МакКоли 1983:183-185]). Характерним визначенням смислу стає дефініція типу: „Смисл знака 5 відомий тоді і тільки тоді, коли відомі умови, які відповідна річ повинна задовольняти таким чином, щоб можна було сказати, що вона позначається 5”


А.П.ЗАГНІТКО

(X.К.Сьоренсен; цит. за: [Даммит 1987:154]). Оскільки референція до об’єктів дійсності тлумачиться як необхідна умова істинності або неістинності судження (пор.: [Даммит 1987:135, 144]), екстенсіонал постає як критерій істини. Вислів визнають істинним тоді і тільки тоді, коли відомий його екстенсіонал: наприклад, істинне значення речення „Людина сіла на Місяць” залежить у такому разі від того, чи насправді є людина, що сіла на Місяць. Щоб осмислити висловлення, в екстенсіоналі поняття

„люди” вирізняють людину, існування якої і гарантує істинність аналізованого висловлення (пор.: [Дюкро 1982:282]).

Настанова на екстенсіонал в угоду пресловутому “почуття реального” (Б.Рассел) перетворюється на важку проблему. Основна складність, на яку наштовхуються прибічники екстенсійної семантики, – це навіть не безденотатні імена на кшталт химер, русалок або єдинорогів (пор.: [Рассел

1982:43-44]), а розмитість екстенсіоналу.

З референтною неозначеністю можна зустрітися щоразу, коли відсутній лінгвістичний і / або прагматичний контекст. Для прикладу варто взяти речення типу Дідусь похилого віку ходив вулицями села. Його можна вважати цілком достатнім, у всякому разі „граматично”, навіть у референтно непрозорому контексті. Якщо нам відоме значення лексичних одиниць, а їхня комбінація не суперечить поєднувальним обмеженням, чи можна уявити,

наголошує Ф.Джонсон-Лерд [Джонсон-Лерд 1988:235-236], смисл цього твердження, тобто пропозицію, яку воно виражає в контексті? Згідно з екстенсійним критерієм висловлення неозначене, а для декого може поставати навіть неоднозначним. Поза належними уточненнями не можна насправді встановити, що село корелює із дідусем, а дідусь похилого віку – з постаттю О.Ковіньки. Не випадково для уникнення істинної однозначності

диференціюють два використання певних дескрипцій – атрибутивне і референтне: висловленню приписують атрибутивне тлумачення, коли незрозуміло, про кого говориться, референтне тлумачення, коли говориться про конкретну людину – у цьому разі про О.Ковіньку.

У референтному тлумаченні вирази „О.Ковінька” й „дідусь похилого віку” можна вважати, оскільки вони позначають той самий об’єкт дійсності, рівнозначними, що дає підстави замінювати їх у всіх контекстах

зі збереженням значення істинності (пор.: [Cёрль 1982:182]). Ці вислови тотожні за екстенсіоналом, але, очевидно, не можна говорити про смислову тотожність, оскільки кожний вислів по-різному характеризує об’єкт. Х.Патнем наголошує на необхідності чіткого розмежування екстенсіонала й інтенсіонала, аргументуючи це яскравим прикладом: іменні вислови „істота, що має нирки” й „істота, що має серце”, хоч і

збігаються за екстенсіоналом, розрізняються за інтенсіоналом [Патнэм

1982:377; пор.: Растье 2001:20].

Подібні проблеми для екстенсійної семантики постають і в тому разі, коли екстенсійне значення суперечить інтенсійному. Підтвердженням цього є „екстенсійне свавілля” [Арутюнова 1998:138], що постає щоразу,


СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ

коли значення слів не збігається з позначуваними речами або станом речей, а інтенсіонал суперечить екстенсіоналу. Навіть не торкаючись вторинної номінації типу метафори, можна згадати чимало випадків, коли об’єкт називають – за незнанням, некомпетенцією або з інших причин – невластивим для нього ім’ям. Якщо мовцеві не властиві, наприклад, особливі пізнання у сфері ботаніки і він не може відрізнити бук від в’яза, то в його ідіолекті бук може називатися (хоч це й дивно) в’язом, а в’яз – буком (пор.: [Патнэм 1982:382; Растье 2001:165]).

Екстенсіоналу, нарешті, не притаманний „чинник смислу” – у всякому разі в плані інтенсійності, або враховує, найбільше, тільки дескриптивні характеристики об’єкта. Не випадково, коли прагнуть зрозуміти, що означає той або інший об’єкт, від зовнішніх ознак переходять до способу репрезентації об’єкта у відповідній системі облаштунку. Екстенсіонал тим

самим наче підправляється інтенсіоналом, значення – смислом.

Отже, без інтенсіоналу не може обійтись ніяка інтерпретація, оскільки у своєму прагненні зрозуміти довкілля людина „семіологізує” дійсність шляхом перетворення в певний текст. Семіологічне ставлення до світу неминуче, за Н.Д.Арутюновою [1998:515-516, 526], уже хоча б тому, що встановлює реальні і потенційні зв’язки між об’єктами в релевантному для людини життєвому контексті.

ХІІ.3. Топос.Топос (від грецьк. topos – „місце”) можна тлумачити як:

– стереотипну модель роздуму, що містить як покликання певну загальноприйняту, хоч і не абсолютно істинну, думку типу dоха, щоб „...з правдоподібного зробити висновок про будь-яку передбачувану проблему і не суперечити, коли ми самі відстоюємо певну думку” [Аристотель

1978:349]. Наприклад, щоб дати відповідь на питання, чи може бути гарна

людина заздрісною, необхідно знати, що таке заздрість, тому що заздрість, за визначенням, є іншою, ніж доброчесність, що підтверджує: гарна людина не може бути заздрісною, а заздрісна людина – гарною [Аристотель 1978:349, 376];

– стереотипну тематичнy структуру (Е.Р.Курціус), що збігається почасти з „мандрівним мотивом” (О.М.Веселовський): пор. відправлення в інший світ, збирання квітів на луках тощо;

– нормативну аксіому у вступі соціальних норм, на ґрунті якої актуалізуються певні аферентні семантичні ознаки (пор.: [Растье 2001:50,

82-84, 143, 245-246]). Наприклад, щоб витлумачувати тавтологічний вислів

„boys are boys”, семемі 'boys' приписуються ознаки /бешкетний/ або

/неслухняний/ на ґрунті судження типу „хлопчики схильні робити речі, будь-кому зрозуміло які, до яких ми ставимося несхвально; але немає

сенсу розстроюватися щодо цього, оскільки хлопчики не можуть поводити себе інакше” [Апресян 1995:166].

Топос може поставати основою тематичних досліджень. Як предмет літературних студій топос збігається з темою – у всякому разі, в семантичному аспекті: як і тему, його можна уявити як стійкий набір


А.П.ЗАГНІТКО

рекурентних семантичних ознак, актуалізованих з повною або змінною лексикалізацією у відповідній множинності текстів. Основна особливість міститься у кодифікації: оскільки топос належить до системи спільних позицій, семантичні ознаки, що формують його, є завчасно відомими (наприклад, „кохання” /нестерпне/, „час” /невмолимий/), а корпус текстів – досить значним. Тому топос не випадково визначають як „соціолектний сектор тематики” [Rastier 2001:217].

Топос може поєднуватися не з однією, а кількома темами: так, наприклад, топос весняного збору квітів як любовного чарівного зілля містить три тематичних компоненти: „квіти”, „весна”, „кохання”. Кожна з цих тем може по-різному лексикалізуватися в тексті і / або контексті:

„квіти” як конвалії, васильки, маки або лаванда, „кохання” як пристрасть, печаль або недуга, „смерть” як стара баба, ворон, темрява або зима.

У структурному аспекті топос містить певну програму, що розгортається з різним ступенем щільності у всіх реалізаціях певної смислової парадигми. Оскільки, наприклад, опис квітучого саду будується за типом lосих атоеnis, основними ознаками цього опису повинні бути канонічні атрибути вертограду типу /чудовий/, /бажаний/, /доглянутий/,

/вологий/, /обгороджений/ і под. Не постаючи застиглою, програма може змінюватися, а різноманітні її реалізації – відхилятися від певного

піднятого до абсолюту ідеального зразка. Граничним виявом тут постає, очевидно, трансформація шляхом або докорінної зміни складу семної молекули, або заміни окремих релевантних ознак на протилежні [Rastier

1995:220-224]. Так, коли футуристи оспівували „бетонні ритми” сучасного промислового міста на противагу ідилічним сільським пейзажам, така репрезентація вступає у протиріччя з літературними нормами, за якими

сільська місцевість оцінюється вище, ніж місто. Встановити подібну трансформацію можна фактично тільки на тлі типового зразка – шляхом відновлення найактуальніших міжтекстових зв’язків.

ХІІ.3.1. Топос як умова смислового висновку.Подібно до прагматичної пресупозиції топос функціонує часто як імпліцитне покликання, тому інтерпретація аналізованої послідовності реалізується за типом ентимеми [Rastier 2001:217]. Так, щоб зрозуміти, чому в поемі

Ш.Бодлера „Une martire” (Fleurs du Mal, 1857) поєднуються такі, на перший погляд, взаємовиключні мотиви, як „смерть” і „насолода”, досить звернутися до іконографії західноєвропейської літератури – численних еротико-цвинтарних мотивів, у яких смерть поєднуються з трансом кохання, Танатос – з Еросом.

У такому розумінні топос – не що інше, як інтерпретант, поза яким не

постає жодна адекватна інтерпретація. Звертання до топосу є виправданим і навіть необхідним для встановлення, як співвідносяться в аналізованому творі традиція і новаторство в тлумаченні того або іншого тематичного комплексу.


СУЧАСНІ ЛІНГВІСТИЧНІ ТЕОРІЇ


1909808866352332.html
1909866739225479.html
    PR.RU™